І якщо подивитися на перший уряд «слуг народу», тобто Кабмін Олексія Гончарука, то він справді був доволі незалежним від Офісу президента. Зеленський дав йому карт-бланш на пошук ефектних рішень, які б можна було пред’явити виборцям в якості успішних результатів реформ. Красномовним свідченням певної самостійності того уряду стали так звані «плівки Гончарука» — аудіозапис наради у прем’єра, де Гончарук скаржиться, що
«у Зеленського є дуже примітивне розуміння економічних процесів», і розмірковує, як пояснити президентові зміцнення гривні. Якби Гончарук був лише виконавцем вказівок з Банкової, то він би звітував про виконання вказівок, а не вигадував би зрозуміле Зеленському примітивне пояснення урядової політики.
Перш ніж очолити уряд, Гончарук три місяці працював заступником керівника президентського офісу. А до переходу в команду Зеленського він майже чотири роки очолював незалежний експертно-аналітичний центр BRDO (Better Regulation Delivery Office — Офіс ефективного регулювання), фінансований Євросоюзом. Тому він мав імідж креатури західних посольств. До того ж 4 жовтня 2019 року Кабмін Гончарука отримав річний імунітет від відставки, оскільки Верховна Рада схвалила його програму діяльності. Тому він мав можливість діяти на власний розсуд.
Але найпереконливішим доказом самостійності уряду Гончарука стало те, що Зеленський дійшов вищої стадії роздратування ним і примусив прем’єра подати у відставку. Звісно, Гончарук був не на своєму місці («Я повний профан в економіці — я юрист за освітою», — зізнавався він про себе у вузькому колі), саме при ньому почався затяжний спад промислового виробництва. Проте Зеленський позбувся Гончарука не через це, а лише заради того, щоб поставити на його місце когось цілковито несамостійного і підконтрольного.