Внутрішня політика:

мутація Кабміну в системі влади Зеленського

Серед усіх українських президентів Володимир Зеленський — єдиний, чия партія спромоглася отримати абсолютну більшість місць у Верховній Раді. Нагадаємо, що Зеленський весною 2019 року здобув перемогу на виборах президента України в якості висуванця партії «Слуга народу».
На парламентських виборах 21 липня 2019-го ця партія виборола більше половини — 124 із 225-ти — мандатів за партійними списками. Крім того, її висуванці виграли вибори у більш як половині — 130 із 199-ти — одномандатних мажоритарних округів (ще 26 округів розташовані на окупованій Росією території українських Донбасу і Криму, тож там вибори не проводилися). Отже, загалом «Слуга народу» отримала 254 мандати — це більше половини не тільки від наявної кількості народних депутатів (424), але і від їх конституційної кількості (450).
Завдяки цьому партія «Слуга народу» вперше в історії незалежної України створила правлячу монобільшість у парламенті і отримала можливість сформувати власний уряд. Як відомо, Україна наразі є парламентсько-президентською республікою. Саме парламентська більшість висуває пропозицію про кандидатуру очільника Кабміну. І далі Верховна Рада, читай та сама парламентська більшість, призначає цю особу на посаду прем’єр-міністра, а потім призначає і всіх інших членів уряду. Президентська квота складається лише з двох міністрів — оборони та закордонних справ, а решта членів уряду — це квота правлячої більшості.
Така система влади створює можливість для незалежності Кабміну від Банкової. Звісно, у президента залишається можливість опосередкованого впливу на уряд — через свою партію і створену нею правлячу монобільшість. Але повноважень прямого керівництва Кабміном президент за Конституцією не має.
І якщо подивитися на перший уряд «слуг народу», тобто Кабмін Олексія Гончарука, то він справді був доволі незалежним від Офісу президента. Зеленський дав йому карт-бланш на пошук ефектних рішень, які б можна було пред’явити виборцям в якості успішних результатів реформ. Красномовним свідченням певної самостійності того уряду стали так звані «плівки Гончарука» — аудіозапис наради у прем’єра, де Гончарук скаржиться, що «у Зеленського є дуже примітивне розуміння економічних процесів», і розмірковує, як пояснити президентові зміцнення гривні. Якби Гончарук був лише виконавцем вказівок з Банкової, то він би звітував про виконання вказівок, а не вигадував би зрозуміле Зеленському примітивне пояснення урядової політики.

Перш ніж очолити уряд, Гончарук три місяці працював заступником керівника президентського офісу. А до переходу в команду Зеленського він майже чотири роки очолював незалежний експертно-аналітичний центр BRDO (Better Regulation Delivery Office — Офіс ефективного регулювання), фінансований Євросоюзом. Тому він мав імідж креатури західних посольств. До того ж 4 жовтня 2019 року Кабмін Гончарука отримав річний імунітет від відставки, оскільки Верховна Рада схвалила його програму діяльності. Тому він мав можливість діяти на власний розсуд.

Але найпереконливішим доказом самостійності уряду Гончарука стало те, що Зеленський дійшов вищої стадії роздратування ним і примусив прем’єра подати у відставку. Звісно, Гончарук був не на своєму місці («Я повний профан в економіці — я юрист за освітою», — зізнавався він про себе у вузькому колі), саме при ньому почався затяжний спад промислового виробництва. Проте Зеленський позбувся Гончарука не через це, а лише заради того, щоб поставити на його місце когось цілковито несамостійного і підконтрольного.
Саме на цю роль в ОП підібрали кандидатуру Шмигаля. Сам він розглядав «ЗеКоманду» як соціальний ліфт, яким можна піднятися вгору. Працюючи директором підприємства «ДТЕК Бурштинська ТЕС» на Івано-Франківщині, Шмигаль подався на оголошений Зеленським конкурс на посаду голови Львівської ОДА, переможцем не став, але був помічений Банковою і невдовзі призначений головою Івано-Франківської ОДА. Коли в ОП почали шукати заміну Гончаруку, то зупинилися на Шмигалі, який був абсолютно залежним від Банкової, оскільки своєю стрімкою кар’єрою завдячував саме їй.
4 лютого 2020-го Шмигаль отримав посаду віцепрем’єра – міністра розвитку громад і територій, а вже через місяць пересів у крісло прем’єра, звільнене Гончаруком. Однак, якщо порівнювати Шмигаля з його попередниками, то він не став повноцінним прем’єром, так само як і його уряд не став повноцінним урядом.
Перед заміною Кабміну Зеленський оновив керівництво свого офісу. Замість Андрія Богдана керівником ОП став Андрій Єрмак. І саме він, а не Шмигаль, зіграв першу скрипку у підборі кандидатур до уряду Шмигаля, консультуючись при цьому не стільки з кандидатом в прем’єри, скільки безпосередньо з такими олігархами, як, приміром, Ігор Коломойський. Тим більше що Шмигаль не мав ані впливу, ані зв’язків, а Єрмак встиг накопичити велику політичну вагу та налагодити чимало контактів, тривалий час перебуваючи біля Зеленського в ролі «сірого кардинала».

У підсумку нову урядову команду було сформовано, по суті, замість її очільника, коли стопроцентною креатурою Шмигаля є хіба що хранитель печатки уряду – міністр Кабінету міністрів Олег Немчінов. До певної міри персонально прем’єру завдячують своїми призначеннями у міністерські крісла ще двоє: особисте знайомство із Шмигалем допомогло в цьому нинішньому міністру фінансів Сергію Марченку та очільнику Мінекономіки Ігорю Петрашку. Хоча обидва також прислухаються до порад як нинішніх впливових осіб, так і тих, хто впливав на прийняття рішень в державі й за часів президентства Порошенка.

Натомість на того ж Коломойського, за інсайдерською інформацією, орієнтуються щонайменше четверо ключових членів діючого Кабміну. Це віцепрем'єр - міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексій Резніков, міністр охорони здоров’я Максим Степанов, міністр розвитку громад і територій Олексій Чернишов та міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, який прийшов в уряд Шмигаля не з самого початку його формування у березні 2020-го, а трохи згодом – у червні минулого року. І це не рахуючи дуже гарних відносин дніпровського мільярдера із міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим, котрий безперервно перебуває на чолі МВС всі сім останніх років.

Між іншим, про Авакова окрема розмова. Він, по суті, є таким собі «урядом в уряді» та завжди мав свій окремий прямий канал спілкування і з колишнім, і з нинішнім президентом. Ось і в останньому інтерв’ю Дмитру Гордону глава МВС заявив, що зустрічається із Зеленським кілька разів на тиждень, причому щодо більшості важливих рішень їхні думки збігаються. «Але у всіх головних рішеннях, які ухвалює Зеленський, – мені це підходить.

Тому що якби він ухвалював рішення, які несумісні з моїм внутрішнім світом, я б сказав: «Вибачте, я пішов у відставку». А ті деталі, про які ми сперечаємося або які породжують дискусії, а потім він ухвалює рішення, – це допустима процедура плюралізму», – сказав Аваков, жодним чином не згадавши при цьому прем’єра Шмигаля, що дуже показово.
Явною ознакою неповноцінності нового Кабміну стало те, що, представляючи Верховній Раді кандидатури до свого уряду, Шмигаль повідомив про наявність чотирьох вакансій. І він тоді ще навіть не знав, які кандидатури йому назвуть на Банковій і як буде подрібнено міністерства. Насправді ж окрім тих чотирьох вакансій потім з’явилися ще три — саме завдяки подальшому подрібненню міністерств.
Ініціатором цих кроків завжди була Банкова, і вона ж слугувала верховною інстанцією у розв’язанні суперечок між відомствами щодо розподілу повноважень і сфер впливу. Загалом протягом року діяльності уряду Шмигаля з його складу було звільнено чотирьох членів та призначено 10 нових, а одна міністерська посада (в Міненерго) досі залишається вакантною – там в статусі тимчасового виконувача обов’язків міністра перебуває Юрій Вітренко. І то лише через те, що ніяк не можуть між собою домовитися вищезгаданий Коломойський та його колега по олігархічному цеху Рінат Ахметов.

Ще однією явною ознакою неповноцінності нинішнього Кабміну є те, що Верховна Рада так і не схвалила його програму діяльності. 4 червня 2020-го парламент розглянув програму і запропонував Кабміну її доопрацювати; уряд зробив це, але 18 червня парламент все одно відмовився її підтримати — за її схвалення проголосували лише 207 нардепів, у тому числі лише 176 з 248-ми членів фракції партії «Слуга народу». Схоже, Банковій вигідно залишати уряд у підвішеному стані, аби будь-якої миті можна було відправити його у відставку. Відтак будь-яка взаємодія Кабміну з Верховною Радою неможлива без втручання ОП і особисто Зеленського.